Сергій Юрійович Юрський, народжений 16 березня 1935 року в Ленінграді, став одним із тих акторів, чиї образи вкарбувалися в пам’ять поколінь. Його Остап Бендер у “Золотому теляті” 1968 року – це не просто аферист, а харизматичний бунтар з іскрою в очах, що досі змушує посміхатися. А дядько Митя з “Любові і голубів” оживив сільську комедію так, ніби сам виріс серед голубів і самогонів. Цей чоловік поєднував театр, кіно, режисуру й літературу, залишаючи по собі понад 80 ролей і книги, що пульсують життям.
Його шлях від ленінградського юриста до московського майстра сцени розгортається як захопливий роман: спочатку Великий драматичний театр під крилом Георгія Товстоногова, де він втілював Чацького й Тузенбаха, а згодом Театр Моссовєта. Юрський не просто грав – він занурювався в душу персонажа, витягаючи на поверхню приховані емоції. Навіть у комедіях ховалася глибина, бо для нього кожна роль була фрагментом людської долі.
Але життя не обмежувалося сценою. Сергій Юрійович писав повісті, вірші, ставив спектаклі й не мовчав про важливе – від анексії Криму до війни на Донбасі. Його смерть 8 лютого 2019 року в Москві від зупинки серця обірвала фізичне існування, та спадщина жива: фільми переглядають, спектаклі згадують, дочка Дарія продовжує акторську династію.
Раннє дитинство в театральній родині Ленінграда
Ленінград 1930-х – місто мостів і таємниць – став колискою для Сергія Юрського. Батько, Юрій Сергійович Юрський (справжнє прізвище Жихарєв, 1902–1957), походив з української дворянської родини, керував Ленконцертом і працював з Держоркестром України. Мати, Євгенія Михайлівна Юрська-Романова, єврейського походження, викладала музику. Дім наповнювався мелодіями й розмовами про сцену – ідеальний ґрунт для хлопця, який згодом підкорить театр.
Сергій закінчив школу з золотою медаллю, вступив на юридичний факультет Ленінградського університету імені Жданова. Там доля підкинула Театр-студію СПбДУ, де він дебютував у постановках. Юриспруденція здалася нудною порівняно з акторством – у 1955-му Юрський кинув право й подав документи до Ленінградського театрального інституту імені Островського. Курс Леоніда Макарєва став трампліном: уже після другого курсу його запросили до Великого драматичного театру (БДТ) імені Горького.
1957 рік – випуск інституту й перші кроки на великій сцені. Товстоногов побачив у молодому акторі іскру: енергія, інтелект, харизма. Так почалася ера, де Юрський став провідним виконавцем у трупі генія ленінградської сцени.
Театральний тріумф у БДТ і Москві
Великий драматичний театр – це не просто робота, а школа життя для Юрського. З середини 1960-х він – зірка репертуару Товстоногова. Чацький у “Горі від розуму” Грибоєда – бунтівник з гострим язиком, що рве шаблони. Тузенбах у “Трьох сестрах” Чехова – мрійник, приречений на трагедію, але з теплотою в голосі. Езоп у “Лисиці і винограді” Фігейредо – мудрий сатирик, що сміється над владою.
Професор Полежаєв у “Неспокійній старості” Рахманова розкрив драматичну глибину: старий інтелігент бореться з системою, і Юрський грав це з болем, ніби сам переживав. У 1974-му дебютував як режисер – “Мольєр” за Булгаковим у БДТ. Спектакль став хітом: гострий, іронічний, з акцентом на конфлікт генія й влади.
1978 рік – переїзд до Москви через цензуру й обмеження ролей. Театр імені Моссовєта прийняв його з розпростертими обіймами: актор і режисер одразу. З 1991-го – ще й “Школа сучасної п’єси”, де ставив і грав одночасно. Юрський створив 15 читцівких програм – від класики до сучасників, перетворюючи слово на музику. Його голос, глибокий і гнучкий, зачаровував зали.
Кіношедеври: від комедій до драм
Кіно для Юрського почалося 1957-го з епізодів у “Вулиці розширюються”, але прорив – 1966-й, “Республіка ШКІД”. Вікніксор, директор школи-інтернату, – комічний тиран з душею, що ховається за суворістю. Ця роль принесла славу: глядачі реготали й співчували одночасно.
Апогей – Остап Бендер у “Золотому теляті” Михайла Швейцера. Юрський не копіював попередників: його Остап – інтелігентний авантюрист, з іронією в погляді й шармом шахрая. Фраза “Мені начхати!” стала культовою. Режисер обрав його серед сотень, бо побачив у ньому “великого комбінатора з душею поета”.
Далі каскад хітів. У “Місце зустрічі змінити не можна” (1979) – Іван Груздєв, милий шахрай з трагедією в очах. Дядько Митя в “Любові і голубах” (1984) – сільський філософ, що смішить до сліз філософськими перлами. Ще “Королева Марго” (1996), “Фурцева” (2015) – історичні образи з нюансами.
Ось ключові ролі в таблиці для наочності:
| Фільм | Рік | Роль | Особливість образу |
|---|---|---|---|
| Республіка ШКІД | 1966 | Вікніксор | Комічний тиран з гумором |
| Золоте теля | 1968 | Остап Бендер | Харизматичний аферист |
| Місце зустрічі змінити не можна | 1979 | Іван Груздєв | Шахрай з трагедією |
| Любов і голуби | 1984 | Дядько Митя | Сільський мудрець |
| Королева Марго | 1996 | Гіш | Інтриган на дворі |
Дані з uk.wikipedia.org та unian.ua. Загалом понад 80 робіт, від пригод до драм – Юрський майстерно переходив жанри, додаючи інтелектуальний шар.
Режисерський талант і літературні пошуки
Режисура не обмежилася театром: 1990-го Юрський зняв “Чернов” за власною повістю середини 1970-х. Фільм – про театральне закулісся, з автобіографічними нотками. Арнольд Арнольд, головний герой, – alter ego актора, що бореться з цензурою.
Література стала ще одним полотном. Під псевдонімом Вацетіс видавав п’єси й прозу. “Чернов” – гостра сатира на радянський театр. Книги: “Хто тримає паузу?” (1989) про акторське ремесло, “Ігра в життя” (2002, перевидання 2017), поезія в “Жест” (1997), “Практичні хмари” (2006). Його слова – як ролі: живі, іронічні, з метафорами, що чіпляють душу.
Юрський писав з пристрастю, ніби продовжує монолог на сцені. Ці твори заповнюють прогалини біографій, розкриваючи інтелектуала за маскою коміка.
Цікаві факти про Сергія Юрського
- Батько Юрського мав українське коріння й виступав з оркестром УСРР – звідси родинний зв’язок з Україною.
- Вчився на юриста, але кинув: “Сцена кликала голосніше кодексів”.
- Озвучував мультфільми, зокрема частини “Айболіта”, де його голос додавав казці глибини.
- У 2014-му публічно засудив анексію Криму: “Це жахливий прояв національного безкультур’я” – слова, що лунають досі.
- Дочка Дарія Юрська – актриса МХТ, продовжує спадщину, граючи в “Чайці” Чехова.
- Ставив читки поезії – 15 програм, де слово ставало симфонією.
Ці штрихи роблять Юрського не іконою, а живою людиною з гумором і болем.
Особисте життя: любов, родина і випробування
Сергій Юрійович був двічі одружений. Перша дружина – Зінаїда Шарко, зірка БДТ, шлюб розпався. Друга – Наталія Тенякова, актриса того ж театру, з якою прожив до кінця. Разом вони виростили дочку Дарію (1973 р.н.), яка пішла стежкою батьків у МХТ імені Чехова. Родина підтримувала в усьому: від переїздів до хвороб.
У 2018-му Юрського госпіталізували з рожистим запаленням – дружина Тенякова доглядала. Їхній союз – приклад партнерства митців, де сцена була спільним світом.
Громадянська сміливість у часи випробувань
Юрський не ховався за ролями. У 2014-му: “Ставлення Росії до України – несподіване й жахливе, як національне безкультур’я”. Засуджував анексію Криму, війну на Донбасі, підтримував Серебреннікова й Pussy Riot. Його голос – рідкісний у російському шоу-бізі, де мовчання було нормою.
Товстоногов учений його “інтелігентом з позицією”. Ця сміливість додавала шарму образам – глядачі відчували автентичність.
Нагороди: визнання майстерності
Кар’єра увінчана честями. Заслужений артист РРФСР (1968), Народний РФ (1987). Орден “За заслуги перед Вітчизною” IV ступеня (2005), III (2010). Медаль Пушкіна (2000). Премія “Кінотавр” (1991), “Зірка Театрала” (2011). Ці нагороди – не папірці, а подяка за ролі, що змінювали серця.
Спадщина Юрського пульсує: фільми в ефірі, книги перевидаються, дочка грає. Його Бендерівський шарм нагадує – мистецтво перемагає час. А ви переглянете “Золоте теля” з новим поглядом?